Читати далі

Забреду в осіннє листя

 Забреду в осіннє листя по коліна,

Десь далеко щемно грає мандоліна,

Так далеко, що між тим не дні — роки,

Опадають, опадають пелюстки.

 

Музикальна і гірка моя родина,

Білі пальчики малесенького сина,

Мчать хвилини безупину, навпрошки,

Опадають, опадають пелюстки.

 

Ой життя моє, розчахнуте, як рана, -

Поля золото і бездна океану,

Іскри щастя, бризки втрат і помилки...

Опадають, опадають пелюстки.

Ти прийдеш
Ти прийдеш, я знаю. Не знесеш,
Коли туга хлюпне через вінця,
Коли разом все утратить сенс,
Коли нікуди од себе діться.

Ти мовчатимеш про щось таке,
Чому я – до крові губи – вірю.
Божевілля пристрасно- гірке,
Несподіване. Ожини зріють.

Чи якась помилка в небесах,
Чи ми в тих світах недолюбили...
Синя птаха вперто нависа,
Душу п“є очима голубими.

Защо все? Первинний гріх і страх.
Як осилить, коли й сил нема тих,
Щоби не зламатись у вітрах,
Щоби... щоби дров не наламати...

 

*** Боязно, що та чудова таємниця може вислизнути з рук,
мов кришталева лілея,
і розбитися,
залишивши тисячі палаючих друзок
в двох розгублених серцях...

Атлантичний океан
Спекотний день, - билинки не схитне,
Палюче сонце царствує над літом,
У хвилі зве розгойдані мене
Безмежне океанське моноліття.

Безкрайньо-синє, аж вступити жах,
Яка ж могутня й сильна в нім душа є!

Вітрильниками грає у вітрах,
В пісках тільця медузні полишає.

Ось хвиля йде у береги, росте,
Із силою вдаряється, маліє,
Розсипавшись на квіття золоте,
На білопіння мирної надії,

І пелюстками горнеться до ніг,
Голубить ніжно і цілує тепло.
Та інша хвиля в синьому вогні
Услід летить, -
                   І береги аж терпнуть...

Я запливу в те лоно голубе,
Поніжуся у літеплі сьогодні.
Злились блакиті моря і небес,
З’єдналися стихії благородні.

Вітає Атлантичний,
                          день буя
І сіє сонця промені, як жито.
... В мені ж пульсує річечка моя, –
Полів дозрілих волошкова жилка.

Терни

Ти геть несучасна, князівно Дарино,
Крізь душу твою проростає тернина, -
Невидима людям, нечутна у рості.
Її кожен порух у серці, як постріл.
 
Ти ходиш, смієшся, чарівна Дарино,
Ти княжої крові, ти горда й ранима,
Нікому не скажеш, біду не розстелиш,
Велично пливеш до холодних постелей.
 
Так заздрять тобі – ти удатна й багата,
Вгинаються в статках розкішні палати,
Цвітуть самоцвіти й персидські килими,
І винами пахне в пивницях старими.
 
Ти не допускаєш в свій погляд глибокий...
Розмірені варти відлунюють кроки.
Клубочаться в небі розкошлані хмари,
Гойдаються сонця багряні пожари,
У полі роздольному падають стріли.
 
 Довірилась рано,
                  нерано прозріла.
            Кого тим здивуєш?

            В житті, як у герці.

                     Із тернами в серці, із тернами в серці.

Лист з юності

Тихо-тихо сніжить,
   більше в пам’яті трунку,
Аніж в континентальнім помірнім краю.
Раптом в купі конвертів, реклам і рахунків
Я твій почерк
   готично-стрімкий узнаю...

І - ламаються руки,
   і - губляться рими,
І... замерзли давно в синіх снах
   солов’ї.

Неприкаяну душу
    зціляє незримо
Те, що десь у снігах
                  пам’ятаєш її...

* * *
Люблю я літо, зелен-світе,
Пахуче літо, тепле літо,
розкішні віти, буйні квіти...
Чого іще тоді воліти?..

* * *
Дощ. Рядки снуються мляво,
Мокрий сніг вчорашній тане,
Шепче квітень шепеляво,
Що терпіти більш не стане,
Бо зима його порочить,
Знов закони всі ламає,
Попусти їй - людям в очі
Порошитиме до маю,
А вже й вишні розцвітають,
Вже магнолії зоріють...
     Гей, весна, тебе вітаю,
Гей, спасибі за надію,
За усі дрібні ці квіти,
За усі великі мрії!
  Зацвітай, весна привітна,
бо й твоя присутність гріє,

Вже-бо сніг смішний вчорашній
Скімлить, як щеня забуте.
Дощ черемхою і рястом
Проростає в дні майбутні.

В неволі...

Гудуть вітри, скрутилась зимно
Діткливим равликом душа.
Їй сниться сон.
                  З багаттям димним
вона у небо поспіша,
де так привільно
                 й синьо-синьо,
Багатство фарб, думок, чуттів,
Сміється райдуга стосильна,
Тріпочуть стяжки золоті.
Ясні веселики курличуть,
Махають білими крильми,
До них підносяться обличчя,
Бліді ще й страдні од зими.
        Весна, весна, ввірвись, благаю,
Зламай важкі замки мої,
Візьми у проліски до гаю,
У вечорові солов’ї.

Вгорни у забуття черемхи,
Аж поки воля дасть ростки!!!
        ... Терпи, козачко. І не ремствуй.
Іде весна! ...Біжать роки...
(1 квітня 2003)

Осінь

Я бачила, як осінь
зривала всі кайдани,
летіли брошки в просинь,
Коралі - в сині ряски.

 Скидала все нестримно,
Як люди рвуть кайдани,
Мов холодили зимно,
Мов бороздили рани.

 І зупинилась тільки,
Коли стояла боса
В одній сорочці світлій,
З одним листочком в косах.

 Тоді вдихнула спражно
з прозоро-чистим небом
Правічне, чисте, справжнє -
Повернення до себе.

 Чекаю

Вже за край, понад межу
Того вітру й свисту,
Я чекання нанижу
У дрібне намисто.

 Вітер крутить помелом,
Ним у двері грюка,
Знаю, обгорнуть теплом
Сильні твої руки,

 Білі квіти зацвітуть
Пристрасті сліпої,
І стрімка іскриста ртуть
Враз мене заповнить, 

Бризне щастя голубе
У сліпучі стелі.
Знай, чекаю я тебе
І стелю постелі.

Юності мить

В сніжних шатах замріялись пишні дерева,
Празниково* убраний, запрошує ліс.
Досі в мріях твоїх я - твоя королева,
А дороги летять у сніги з-під коліс.

А дороги викрешують іскри із часу,
Милі, рейки, вокзали, підземки, таксі,
Дзеркала і літа
          хижо корчать гримаси,
Б’ють на друзки чуття,
           та не всі,
                та не всі.

Ні про що ти здаля не благаєш, не просиш,
Тільки юності мить не забудеш ніяк.

Через всеньке життя мені тихо і просто
Почуття твого чистого світить маяк...

* Празниково- святково (діал.)
(23 грудня 2004)

Поет

Рік і пів - без віршика одного,
Хоч поезією повнилась душа.
Рваний ритм буття твого стрімкого
В неспокої пісню розмішав.
Де не глянь, аж поки стане змоги -
Біготня в судомах суєти.
Не стачає простору живого
Для поетового серця наготи.
І цвітуть бузки, тремтять лілеї,
Сходять ранки і розводяться мости.
    Кожен день - останній день Помпеї,
І під руїнами щодня конаєш -
                                              ти...

Мамо

Maмо, мамо, все для тебе, мамо,
Лиш скаяжи, лиш тільки натякни,
Опадає небо пелюстками,
Цілу вічність ждати до весни.

То морози, то лихі завії,
Щоб стежки нестерпно занести.
Твої сірі очі й теплі мрії
Сяють через всесвіти й світи.

Підкажи, усе ж ти знаєш, мамо, -
Як од болю вратувать т е б е ?..
Опадає небо пелюстками,
Опадає небо голубе...

 -----------------

Нічого не змінилось

Нічого не змінилось, хоч кричи, -
Той самий двір, дерева і обличчя,
Tiльки вражає струмом електричним,
Коли  та  постать десь замаячить,
Або з чиїхось обірвавшись губ,
Оте  ім’я неждано пролунає.

Хвилина за хвилиною конає
У прагненні безцінних рандеву*.

А стрінемось – усе навкруг щеза,
Ховаємо
мовчання за словами,
Ні звуку – про
безодню поміж нами,
Про те, що
         поцілунок твій сказав...

 

                                 *рандеву – зустріч, побачення (фран.)

ПАРК

В розкішного парку маячінні
Сьогодні ми стрілися знов,
І це випадкове побачення
Чомусь збудоражило кров.

Розсипано чари, розгублено
У зелені трав і доріг,
  І хтось посміхався розгублено,
І парк таємниці беріг.

Фонтани у сонці купаються,
Аж відблиски в серце зайшли,
І німфи тут остерігаються
Амура меткої стріли.

Олені так зблизька вдивляються
Каштанами мудрих очей,
І тихо ялини гойдаються
В чеканні дозрілих ночей.

  **
Як білим затягнеться світові
Й замерзнуть дерева нагі,
Згадаю цей парк малахітовий
І губ твоїх вишні тугі...

 

Гавань

О тиха гавань голубих очей,
Спокійний берег стрімчака крутого...
А небеса нависли темно й строго,
Чи я пливу, чи не здалася ще?

Із вітром б“ються хвилі навісні.
На обрії у шквалах лебедіє
Тремке вітрило білої надія,
І я пливу, і не здаюся, ні.