МЕТЕЛИК

    Я метелик. Не дмухайте на мене вітром занадто. Знаєте, як важко тримати баланс метелику, тоненькому, граційному, з барвистими, візерунчастими, ледь не прозорими крильцями.
    Він не може летіти постійно проти вітру, він - занадто легкий. Змагання з вітром  - не його призначення. Він - тільки краса.
    Але він не може полетіти і за вітром, як сухий листок. Бо він, метелик, живий.
    Не дміть на нього вітром занадто.
    Знайте, як тяжко йому оживати після дощу, котрий змив нещадно пилок із надламаних крилець.
    А якщо метелика прибити до землі тяжкою зливою, він може уже більше й ніколи не піднятись...
    Не дмухайте на мене вітром занадто. Я метелик...
                                                      8 березня 1998 р.

ЛИСТ

  Це було так несподівано, враз, як травневий дощ.
  Розносячи пошту, вона завжди натискала кнопку дзвінка на дверях цієї квартири, якщо приходив лист. Про таку послугу її просила ошатна бабуся, господарка квартири. Дівчина із задоволенням дарувала їй цю крихту турюоти.
  Після того, як бабуся кудись переїхала, на один приємний клопіт стало менше. Але ніби й холодніше без частого сяяння радості й щасливої подяки в очах.
  Сьогодні, похукуючи на замерзлі пальці,швидко перебирала пошту і з несподіванки завмерла: лист у знайому ту, мовчазну тепер квартиру.
  Подзвонити? Нерішуче натиснула кнопку і завмерла. Тиша.
  То було несподівано, дивно.
  - Ви до мене дзвонили?
  Він зайшов знадвору, прямісінько з морозу, стрункий, щоки дихали рум"янцями, а сам він - чимось ніжним і весняним.
  Проте аналізувати вона могла вже пізніше. Зараз же якась повінь залила її всю, така неждана і незборима.
 - Вам лист.
 - Спасибі.
  Постояли мовчки. Вона незграбно повернулася і пішла.
  Зустрічала його рідко. Полум"я тоді вривалося в голову, в грудях калатало ніби сто сердець.
  Здоровались. Іноді розмовляли. Їй того вистачало надовго. До нової зустрічі...

ТРОЄ
   (вечірній етюд)

 Геть розплився, розсунувся у боки місяць. А був же яким тонесеньким, ніби тендітним пензликом виведений.
 Все стереже його маленька найближча зіронька, мабуть, і не помічає, що він уже не такий окреслений і юний.
 А хмари стоять - ні одного руху, мов заніміли перед чимось.
 А он недалечко ще одна зірка видніє. Вона підійшла до місяця ще ближче від тієї спокійної ясної єдиноньки, але світить не так яскраво. Мабуть, сяєво її все у собі, обгорнуте якоюсь тугою.
 І певно, глибокою... 

 

Плутанина життя

            ...а люди в ньому міняються.

      Містик. 

Мені снилися твої палкі обійми, пестощі, поцілунки. А потім у тім сні з’явився мій малесенький син з бархатистими карими очима і постукав у двері. Коли ж я підбігла, дивився трохи знічено на маминого гостя. І поки я щось виясняла з дитячими проблемами, якими прийшов поділитися син, ти десь зник... 

Я прокинулась о 3-ій ночі. Бралось на світання, птахи ще мовчали. Лишалося інших три години до метушні і збирання стрімголов до праці. Повільно й неохоче виходячи із солодкого сну, я додивлялася його уривки.  

І раптом усвідомила, що ти у тому сні мав обличчя й тіло якогось іншого знайомого; і я тебе називала ще чиїмось іншим, колись (та й досі...)  дуже дорогим ім’ям. І що мій син – давно вже не потішне маля з довжелезними віями... 

І все ж таки то був Ти... 

Плутанина життя.

Одне кохання, але постаті в ньому міняються. 

 

Убивство морської зірочки

Морські зірочки давно не жили в океанських хвилях біля американського штату Нью Джорзі: чогось їм не вистачало. Чи тепла, чи може їжі (а що вони їдять і чи їдять взагалі, Галинка не знала). А недавно вони поселилися. Люди побачили їхню з"яву, коли початок урагану Джордж вимив багато зірочок до берега.
- Смішно, - подумала чомусь Галинка, - люди називають страшної сили урагани-тайфуни людськими іменами. Це звучить забавно. Ураган тоді уявляється не страшним і грізним, як він є насправді, а якимось прирученим. Кошлатим псюхою, що сердито зирить навкруги і поклацує тихцем зубами, але таки стоїть на задніх лапках...
(Джордж тоді, до речі, встояв на них не дуже довго - після кількох днів своєї океанської біганини він налетів на Пуерто Ріко, зламав будинки, вирвав з корінням дерева і вбив трьох людей...)
А поки що теплий і синій вересневий океан безупинно котив піну своїх хвиль, і з ними часом аж до чиїхось ніг підкидав рожево-вишневу або оранжевувату зірочку, пружну і тверду, із жовтим очком посередині. Ще більше зірочок лишалося на уламках колишніх скель, що забрели у воду, гралися з океаном і ніби намагалися трохи його втихомирити. Море лагідно, а то й не дуже, кидало зірочки до каменів, а маленькі морські істоти тим і не журилися - вони міцно присмоктувалися собі до зализаних океаном міцних боків, набираючи найрізноманітніших зручних їм форм. Деякі просто витягували дві ніжки доверху, а три донизу, чи навпаки, і застигали так, стаючи схожими на екзотичні квіти чи дивовижних жуків.
Досвідчені рибалки, що тут же, біля каменів, чатували на синю рибу чи камбалу, були з того вдоволені і перекидалися короткими фразами:
- Добре для Нью Джорзі, що морські зірки тут поселилися. Вони вичищають воду.
- О так. Їх треба берегти і створювати умови, аби вони множилися...
Проте не всі люди знали і розуміли це. А хтось, може, і не хотів знати... Білі піски вересневого пляжу виблискували під останніми, але ще теплими сонячними променями. Крупні чайки ходили по них з виглядом незалежних господарів, і час від часу підлітали до океанських хвиль, намагаючися щось із них вихопити собі на поживу. Ось одна самовпевнена птаха витягла прибитого сюди ураганом з глибини великого краба і прямо у воді, на мілині, почала його їсти. Потім направила свій політ до берега і стала розправлятися з бідним крабом уже на піску. Скоро від нього лишився лише міцний панцир і грізні колись сірувато-сині клешні.
Багато пляжників бродили біля каменів, придивляючись. Вони шукали там викинутих морем зірочок. Галинка теж тут стояла, зачудована - донині вона бачила цих красивих морських жителів хіба що в кіно чи на малюнку. Та ще - засушеними - на продажах морських сувенірів у курортних містах України, в Криму чи в Одесі.
- Я можу сама зробити такий сувенір, правда, мамо? -  Галинчині очі сяяли радістю.
- А ти теж знайшла зірочку? - трошки сонно запитала мама, піднімаючи голову з рушника на піску.
То було неважко. Ось цей камінь так заріс мохом і зеленими водоростями, а дрібненькі черепашки міцно трималися на ньому. Їх було так багато, що вони здавалися самостійним маленьким гірським кряжем. А збоку біля каменя, звичайно ж, притулилася і вишнева зірочка. Відняти її було не так і легко - вона присмокталася до камінця.
- Мамо, поглянь, вона має бути живою - он як присмокталася! Але вона така тверда - сама як камінна. Спробуй доторкнутись! Хіба вона може бути живою?
Мама, що піддавалася останнім можливостям засмагнути, стенула плечима. Галинка знову побігла до хвиль. Ось, ось! Одна жовтава зірочка підкотилася їй прямо під ноги, лише встигнути схопити, поки океан не забрав геть.
Красива, знизу - тілесного кольору, мов має таку білизну. І теж тверда, незрушна.
- Мабуть, океан її вбив, поки шпурляв з краю в край аж до берега...
В каменях - ще одна зірочка, і ще. Якась жінка дала Галі велику половинку білої черепашки - зірочка так красиво на ній виглядає, коли розправити її бордові ніжки- промені.
Уже п"ять, шість зірочок.
- Мамо, подивися, я піду знайду ще.
- Навіщо, доню, це вже досить.
- Ні, мамо, вони все одно неживі - поглянь, геть не ворушаться. Засушимо і пошлемо бабусі, двоюрідній сестричці Оленці, усім товаришам!
- Досить, доню. Давай, краще, їх роздивимося.
Галинка перевела дух і присіла над своїми знахідками. Розклала зірочки на пластмасові накривки для їжі, котру мама приносила на берег. Потім хотіла перекласти жовтаву зірочку більш мальовничо, але та не рухалась, мов приклеєна.
- Мамо, мамо, вона жива! Дивися, знов присмокталася. О, і ця, і ця теж! Вони всі живі!
А зірочки помалу починали рухатись - закручувати доверху і донизу кінчики своїх п"яти променів-хвостиків, розсувати їх у різні боки.
- Мабуть, їм води не вистачає, - здогадалась Галинка і стала бігати, вмочати зірки в пінистий океан.
Зірочки на якийсь час втихомирилися. Галинка перевернула одну з них догори і задивилася. Зірочка мала під собою сотні малесеньких ніжок-присосок тілесного кольору. Зараз вони всі ворушилися, витягувалися вперед - росли. А тільки доторкни - ховалися, як равликові ріжки. Цікаво було гратися, але...
- Мамо, це ж вони шукають, до чого присмоктатися, правда? Вони хочуть вхопитися за камінчик. Вони хочуть жити...
- Так, доню. Може б ми їх уже відпустили? Ти чула, що казали рибалки - зірочок треба охороняти, природа недаремно їх створила, вони виконують свою корисну роботу.
- Я чула. Але як же сувеніри? Бабусі, Оленці...
Галинчині почуття потроху, але все більше і більше почали сперечатися між собою. Вона відверталася від зірочок, намагалася про них забути. Але позирнувши, не могла відірвати очей. Зірочки тягнулися в різні боки, закручувалися донизу і доверху. В тієї жовтавої, перекинутої догори, росли і витягувалися присосочки-равликові ріжки. Сотні маленьких, таких чутливих ріжків. Ворушилися, тягнулися до чогось невидимого і, не знайшовши ніякої точки опору, верталися назад в маленьке беззахисне тільце. За мить починали свій рух знову.
Галинка перевернула догори інші зірочки. Перед нею відчаєно заворушилися тисячі манюсіньких майже прозорих стебелець. Піднімалися, спліталися одне з одним, знову поверталися назад безнадійно. Галинці здавалося - вона вже не може бачити нічого наколо, окрім копошіння цього дрібнесенького кремового світу. - Як тичинки у дивовижній квітці з мультфільму, - подумала вона. - О ні, та ж вони більше схожі на благальні рученята!..
- Мамо, глянь, чому всі зірочки так крутяться? - сказала в задумі аби щось сказати, ще в якомусь останньому ваганні, готова до дії.
- Кому ж приємно помирати?
- Ой, що ти таке кажеш, мамо? Я віднесу їх в море! - зірвалася на ноги Галинка.
Мама побачила в її очах ледь приховані сльози.
- Правильно зробиш. Я завжди знала, що ти у мене добра дівчинка...
Галя забрела у воду, скільки могла, і кидала зірочки подалі у хвилі: щоби океан більше не викидав їх і щоби ніхто не чинив цим маленьким зла...
- Пробачте мене, зірочки, - шепотіла вона. А ті очевидно що її не чули. Вони радо верталися в рідну стихію. Хоча нічим, власне, тої радості не проявляли - тільки лишалися твердими, як і перед тим на березі. Єдине, що мабуть більш не витягували благально свої ріжки-рученята...
Галинка ще раз озирнулася навколо, чи не викидає море назад її спасенних і пішла назад з освітленою душею. Вона була так нескінченно рада, що відпустила свої зіроньки, аж хотілося співати чи голосно сміятися від щастя, котре ширилося, переповнювало. - Боже, то так радісно - не робити зла, - думала вона. - Як я тільки могла помислити засушити їх? Яке я маю право забирати чуже життя... - жахалася дівчинка навіть згадки про те, що вона могла накоїти...
Вона задумано брела берегом. Неподалік, склавши парасольку і забравши останні речі, рушило в бік дороги якесь сімейство. Галинчину увагу чомусь прикувала мала руда плямка біля місця, де тільки що лежала розстелена ковдра пляжників. Дівчинка підійшла ближче і придивилася. На піску, скрючена, лежала рожевувата зірочка. Піднявши її, Галинка здивувалася: ніжки морської істоти не мали жодної твердості чи пружності. Вони обвисали донизу, як шматки в"яленого м"яса. Зірка була мертва...

 
ПЕРШЕ РІЗДВО

   Різдво. Дощ. Почалася ранкова служба. Нудне і монотонне говоріння священика. До позіхання бездоганні наряди дам. Святі вирази обличь і мирські, ласі до пліток, позирки. Життя ледь-ледь тремтить у мерехтливих вогнях зелених прибраних ялинок, у світлі лілових мозаїк на вікнах чудового храму.
   Виходжу на вулицю. У "російському" магазині "Інтернешнел Дейлі"з"явилися з європейським смаком виконані вітальні листівки, надруковані в Україні. Поздоровлення - слов"янськими мовами.
   Пошкодувала, що перед тим купила племіннику і подрузі іменинні картки поміж американських. Довго тоді бродила серед невиразних кольорів і несмаку форм; вибрала з розрахунком на те, що додам фантазії у зміст привітання.
   Продавець і власник "Інтернешнел Дейлі"- Валерій (Ламбадзе?), колишній член відомого грузинського вокально-інструментального ансамблю радянських часів "Орера", у Різдво забіг до свого магазину в надії на випадкового покупця - бізнес не дасть спати. Моя поява не дуже пожвавлює його обличчя. Знає, що я - занадто "свіжий" емігрант для його крамниці. Але я сьогодні, окрім традиційного чорного бруклінського хліба, купую ще й газету. І Валерій веселішає, виймає мені  десь із-під прилавка ще два - безплатні - видання. Він уже збирається додому - бізнес цього дня "не вигорає".
   А я чомусь раптом вирішую купити ще чогось смачненького. Різдво. Та й у Валерієвому магазині завжди витають спокусливі запахи.
   Повертаюсь додому з десятком копчених рибенят і паундом* смачнюще зготованого м"яса. Зараз запалю свічки, наллю у скляні видовжені келихи італійського вермуту, і позву до гостини мого сьогодні розхлюпленого чоловіка. Він не завжди хоче розуміти усякі мої поетичні бунти (як от сьогоднішні розтрати), і вони тільки повергають його у глибоку тугу.
   По гостині, знов долаючи опір мого дорогого чоловіка, порушу в маленькій кімнаті раз і назавжди встановлений ним порядок речей. Зів"ю своє поетичне кубло, і візьмусь за ручку.
   Різдво. Американське, католицьке. Ні пече, ні гріє душу, але вся країна, і в тому числі частина українців, святкує його.
   Для мене ж магічним лишається тільки саме слово "Різдво". Гоголівська "Ніч перед Різдвом". Високі зорі, глибокі сніги українського дорогого дитинства. Червоні носики замерзлих колядувальників.
- Зайдіть, -поради іншим малим "колегам", - он у ту хату, там дають "Білочки" (або "Ведмедики на Півночі", найсмачніші цукерки тодішньої Вітчизни). А в хаті ялинка - така-а велика, під стелю! Батько з лісу приніс. Правда, по дорозі занадто "наколядувався", що тепер спить без задніх ніг,  а хата наповнилася запахами остогидлого перегару.
   Сестричка - за мною хвостиком.Завжди - меншенька, завжди - десь відстане, - зашпортається, хникає. Зате після того, як я, нетерпляча, швидко поїм усі свої найкращі цукерки з наколядованого, її порція - ще незачеплена. Моя розважлива сестричка любить подумати, поберегти скарби, полюбуватись. І зарікається не ділитися зі мною, і сердиться на мої нахабні прохання про половину смачної цукерки, - це несправедливо, бо я вже свої поїла. Але щось все-таки дає, потім знов і знов, кожного разу аж задихаючись од образи, що я, мовляв, ось така ось є...
   Новий рік, Різдво - казкові празники дитинства. Вони лишаються в людині на все життя. І дарують їй радість, фантазії, бережуть глибину.
   Свічки мерехтять в модерних підсвічниках, які невідомо якими асоціаціями нагадують мені білі лілії з річки дитинства - Раставиці. Вони освітлюють контури витончених вітальних листівок, надісланих нам на чужину найдорожчими людьми з України.
   Сьогоднішнє Різдво кінчається. Але, - так смішно, - скоро буде друге  - українське, справжнє...
   Від Різдва до Різдва!

25 грудня 1997        
               *паунд-1pound - 0, 453 кг.

 
ОКУЛЯРИ

Сьогодні я була на прийомі в лікаря Міллера з офтальмологічної асоціації. "Носила" йому оглядати свої очі.
На стіні в прийомній - незвично красива для американського оформлення картина: з горбка у біле небо ростуть два білих стовбури берізок. Нічого зайвого, оригінально, прекрасно... Лікар сказав: "Пацієнт подарував..."
Доктор Кен довго оглядав мої очі з допомогою різної не баченої мною раніше апаратури, наближував і віддаляв різні прилади з лінзами, вдивлявся в око з різних позицій. - Господи, що там можна  побачити в тому оці? - подумалось мені. Я запитала:
- Це, мабуть, важко - працювати офтальмологом?
   Лікар посміхнувся: - Але в моїй ділянці добре те, що ніхто не помирає. Я даю радість - поліпшую людям зір...
Виявилося, що з очима в мене все добре (зір 20 на 20, -лікар сказав, -добрий), але проблема в тому, що я колись вродилася далекозорою (гіперопія -за медичним терміном), мої очі завжди мусять дуже напружуватись, щоб бачити близько, і тому краще їм допомогти - носити окуляри.Зразу - попробувати тільки для читання, але якщо очі почуватимуться в такій "одежі" краще, то і носити постійно...
Тобто, стаю очкариком, як і належить безперервній книго-і все-на-світі-читачці,  колишній училці і постійній паперобруднилці (це я так, любовно,  про своє писання...)Почуваюсь трохи стривожено перед майбутнім новим відчуттям (як воно буде, в окулярах? це ж, мабуть, незручно. І - нарешті - як я буду в них виглядати?), і разом з тим чекаю моменту, коли очам буде надано полегшення - вони взяли за моду стомлюватися, червоніти і навіть трохи щеміти від читання...
Чомусь згадалося ще одне відчуття, якому ще досі не чула пояснення. Знаю,  мама колись, у дитинстві, тривожилась за мене і називала дивними і незрозумілими мої спроби розповісти про те, що часом я маю відчуття величезності і важкості всього тіла. Здавалося, що все в мені - палець,  рука, голова - велике і важезне. - Як слон, - я це собі називала.І ніби-то я сама десь там, всередині цього огрому, аж зіщулювалася... Правда,  почувалася нівроку затишно. І питала маму:
- Чи й ти так почуваєшся?
Але мама дивилась на мене стурбовано, і я, мабуть,  не наважувалась додати їй неприємності наступним запитанням, що вже аж крутилося на язиці (це вже про зір):
   - Чи й для тебе так, мамо? Коли почуваєшся вільно й "розпустиш"свої очі, то все навкруги трошки подвоюється, втрачає різкість? Але довго перебувати вільною й без обов"язків, як і в усьому в житті, не можеш, і тому мусиш через якусь мить дати очам команду трішки напрягтись, не лінуватись і бачити все навкруг чітко.
   Чи й у тебе так, мамо? (Мама була єдиною і найбільшою порадницею у нашому з сестрою дитинстві).
Ці мої "цікавинки" із зором абсолютно не були ніякою проблемою,  навпаки, помагали часом відділитися від людей, іти через їхні юрби загорнутою в свою захисну пелену. Пелену розпливчатого, як у дощ, світу. А увечері, коли навкруги ліхтарі, бачити усе навкруги особливо красиво. Бо світло розкладається на різнокольорові райдуги. Мов сонячне проміння.  Або крапля води, що зависла на віях після річкового купання...
  А також це помагало фантазуванню. У нас вдома на білій стелі були якісь ледь помітні лінії, що не піддавались вибіленню. Коли я тільки-но відкривала спросоння очі або, навпаки, засинала і мій погляд затримувався на стелі, я бачила мільйони різних кольорових сюжетів, ліній, фігур. З них в голові складалися численні історії. Вони переставали існувати разом з приходом сну. Або мами, що кликала вставати. Чи такої милої, але наполегливої сестрички, котра терпіти не могла, щоб мої фантазії або писання відривали мене від неї...
А тепер від неї, як і від мами, відірвали не фантазії, а реальність.І мій дорогий чоловік, котрий вірить у мій талант і часто жертвує своїм комфортом, аби я тільки писала,  обіцяє мені (а обіцянки він виконує на диво успішно), що та ж реальність невдовзі муситиме принести моїх двох найдорожчих у світі  і найбезпомічніших без мене жінок - назад у мої обійми. Але вже тут, в Америці. І я з готовністю радію такій неможливій, і такій жаданій для мене перспективі...
Затишне дитинство, дорогі люди, пелена дощу.Такі теплі для всієї дороги життя обійми любові... І сила для існування - саме в них!
Берізки на стіні кабінету. Але чому я тут?..
Ага, окуляри! Так, це вже ближче до реальності.Тієї самої,емігрантської, що, за дослідженнями, так любить спричиняти стреси і депресії.
  Ти збережи нас від них, райдуго тепла і любові...

У Америці часом роблять операції на очах в 80, а то й в 90 років. Томущо медицина на доброму рівні. Тому - що хочуть продовжувати водити машину і бути незалежними.
А вперше окуляри зробили в Венеції. В 1285 році один з монахів-домініканців, фра Джордано да Ріальто  пішов до майстрів - склярів. Адже його очі боліли так, що він не міг більше читати паргаменти і лишатися надалі хранителем бібліотеки. Про це сповіщають монастирські хроніки кінця 18 століття.
Венеція в той час була багатою й могутньою республікою, в ній процвітало мистецтво й винахідництво і навіть чеканились золоті дукати.
Монах став дуже часто ходити до майстрів, щоб заливати розплавлене скло в різні форми, надавати йому вигнуту форму, шліфувати. Саме вигнуте скло, виявилося, збільшує все. на що дивишся. Важлива і товщина скла. Щоб підібрати людині саме те, що їй потрібно, треба зробити кілька проб. Фра Джордано записав на манускрипті весь процес виробництва окулярів.
Той опис він подарував монахові Алессандро з Пізи. Той дуже розхвалив чудовий винахід, а правителі Пізанської республіки швиденько видали укази, що особливі скельця винайдено саме в них...
Саме тоді до венеціанських купців дійшло, скільки на цьому можна заробити! І тоді Велика рада, державний орган Венеції, швидко переселяє всіх скляних ремісників із сім"ями і всим добром в одне місце -на ізольований островок Мурано.  Щоб секрети їх майстерності не були надто доступними можливим конкурентам. Пояснили переселення тим, що майстри, мовляв, працюють з вогнем, а це - загроза дерев"яній Венеції. Другим указом професіоналам було строго заборонено розголошувати інформацію про "скельця для очей, щоб читати".
Це страшенно злякало фра Джордано - адже саме він так багато розповідав про скельця, і монах утік. До свого товариша Алессандро. Там заховався в монастирі, та ще й ім"я змінив - адже могли і в тюрму загнати, та ще й катування розпочати.
А тим часом Венеція, Піза та ще й Флоренція розпиналися в суперечці, хто першим винайшов окуляри. Флорентійці сказали, що це зробив уже давно їхній житель, купець Сальвіно дельї Арматі. Сам купець мовчав, бо його вже давно не було на світі. проте лишилась його крамничка з прозорими скельцями і вивіскою "Ottico" ("Оптика"?).
Після того до суперечки підключився ще один монастир з італійського міста Тревізо. Щоб перемогти, вони тихенько замовили намалювати для церкви фреску. А на ній зобразити з лупою в руках першого кардинала домініканців, що жив більше ста років тому. Така ідея довести свою першість сподобалася іншим - і зрештою з"явилася, у голландців, картина, де в окулярах сидить ще ... святий Йосип.
Зрештою історики вирішили вважати винахідником окулярів монаха Джордано, що вперше, за порадою свого духовного наставника, пішов до венеціанських склярів.

НАЗУСТРІЧ ТАТОВІ

  У парку спочивала осінь. Золоте кленове листя, кружеляючи метеликами, опадало на землю. Маленька Іринка - тільки миготіла її червона шапочка - зі сміхом ганялася за тими лапатими "махаонами" і складала з них невправно барвистий букет. Cашко не бігав, а як і годиться старшому, терпляче добирав найкращі листочки.
 - Різниця ж між ними всього два з половиною рочки, - посміхалася Галина, сидячи на лавці у парку, з розкритою книгою в руках, і спостерігаючи за своїми малятами.
  ненав"язливо пригрівало прохане осіннє сонечко, і думки її теж спроквола кружляли в теплих згадках, мов оті листочки. - Нелегко було, - думалося, - робота, інститут (вони тоді навчалися обоє з чоловіком) і малесенький Сашко. Малюк був неспокійний, крикун. За день так біля нього набігаєшся, що під вечір і сил вже не лишається. Та приходив після зміни Олексій і, не нарікаючи, допомагав прати пелюшки, протирав підлогу. Намагалися почергово звільняти одне одному вечори для навчання.і хоч було важко, а вчились непогано. труднощів особливо не лякалися - боролися з ними разом. Разом же й раділи першому нечіткому "аг-гу!", першому несміливому зубикові, разом завмирали над непередаваним таїнством дитячої усмішки крізь сон.
  Галина завжди вважала, що дітей у сім"ї повинно бути не менш як двоє: їй було важко уявити, як би могли вони у майбутньому жити в цім світі самотою, не маючи жодної рідної людинки. Тож коли постало питання, бути чи не бути Іринці, вагалася недовго. Тим більше, дуже добре, коли між дітьми невелика різниця в літах. Тоді вони мають спільні інтереси, дружать, і ця дружба лишається в них на все життя.
  - Щастя, яке дають діти, особливе, - думала Галя, - його не порівняєш ні з чим іншим. Хіба можна передати словами почуття, які володіли ними, наприклад, недавно. коли вони з Олексієм дивилися на малу Іринку: вона дибала при самому березі по водичці і, ледве утримуючись на ногах, непевними рученятами намагалася дістати з дна річки черепашки - "лапушки", як вона їх називала...
  ростуть діти. Одні клопоти змінюються іншими, а спостерігати за малими все так же цікаво. Здається, проживаєш з ними спочатку друге своє життя.
  Радісний вевреск перервав Галині роздуми. Малята побігли в одному напрямку, розкинувши руки і розсипаючи з такою старанністю зібрані кленові букети. Галина заклала сухим листком так і не читану сьогодні книгу і теж підвелась.
  серединою алеї повертався з роботи Олексій.

25-те листопада

Мені чомусь не дозволяється бути щасливою. (Хоч усе єство моє потребує радості і спокою, як, може, нічого в світі...)
Вочевидячки, гріх було б назвати безталанною мою жіночу долю,
- покромсану і незручну, але все ж сповнену яскравості й польоту.
Якби її тільки можна було відділити від материнської. Та це немислимо. З тієї простої причини, що материнство є половиною (а може, й більшою частиною) того, що називається жіночим щастям.
Сонячне і безхмарне, моє ніжне материнство було нагло згвалтоване одного дня. А у вічну криваву рану воно перетворилося з хвилини, коли старший син поспішно і вибачливо обіцяв мені: - Я буду дзвонити і постійно приїжджати до тебе. Не хвилюйся, мамо...
   Я не хвилювалась тоді, я тихо вмирала. Бо знала, що він по-дитячому несвідомо, але з впертістю підлітка вибрав дорогу у бездну. З якої обидві наші душі вийдуть скаліченими.
Та пояснити щось було неможливо. Каток мчав з гори і безпристрасно набирав швидкість...
Якби молодість знала. Якби зрілість могла...
Час бреде, спотикаючись. За кожну крихту радості зі столу материнства я мушу платити дорогою ціною. Засмучені, як у скривдженого пса, очі моєї душі тільки дратують тих, хто поряд. Бо кому хочеться постійно змочувати рукави у повені чужого горя? Та й чи можливо його хоча б справді розуміти? Для цього треба надто старанно продиратися через терни власного егоїзму. А вони можуть покривавити не лише сорочку, але й серце...
Мені не дозволяється бути щасливою. Чи тому, що дано в цьому світі надто багато. Чи тому, що надто мало...

25  листопада 1998

 

ДВА СВІТИ

              (Оповідання)

 Copyright ©Тамара Ганенко